Найвпливовіші детективні фільми далеко не завжди дотримуються класичної схеми, за якою глядач отримує злочин, набір підозрюваних, підказки та остаточну відповідь у фіналі. Як повідомляє редакція сайту Realnist з посиланням на рейтинг Collider, видання відібрало шість картин, автори яких змінювали сам спосіб побудови детективної історії — від ненадійного оповідача до навмисно відсутньої остаточної розв’язки.
До списку увійшли фільми різних епох — від «Расьомона» Акіри Куросави 1950 року до «Ножів наголо» Ріана Джонсона, що вийшли у 2019-му. Об’єднує їх не конкретний тип злочину, а робота зі структурою. Кожна з цих стрічок змушує глядача сумніватися у звичному способі сприйняття детективної історії.
6. «Ножі наголо» — повернення класичного whodunit
Шосту позицію Collider віддав фільму «Ножі наголо» (Knives Out, 2019). Ріан Джонсон побудував сюжет навколо смерті відомого письменника Гарлана Тромбі, якого знаходять мертвим після святкування 85-річчя. Поліція схиляється до версії самогубства, однак приватний детектив Бенуа Бланк починає власне розслідування.
У центрі справи — велика родина Тромбі. Майже кожен її член має причини приховувати правду. Окрему роль відіграє доглядальниця Марта Кабрера, яку зіграла Ана де Армас. Самого Бенуа Бланка втілив Деніел Крейг.
Картина використовує знайомі елементи класичного детективу:
Детальніше Читати
- замкнене коло підозрюваних;
- заможну родину з внутрішніми конфліктами;
- ексцентричного приватного детектива.
Однак Джонсон змінює порядок, у якому глядач отримує інформацію, і поступово переводить історію з класичного «хто це зробив?» у складнішу гру з мотивами та відомими аудиторії фактами. Collider називає цю роботу одним із прикладів успішного оновлення традиційного whodunit.
Сценарій Джонсона також отримав номінацію на «Оскар» у категорії найкращого оригінального сценарію. Це підтверджує Американська кіноакадемія.
5. «Спогади про вбивство» — детектив без звичної перемоги слідства
На п’ятому місці — «Спогади про вбивство» (Memories of Murder, 2003) Пон Джун Хо.
Детальніше Читати
Фільм заснований на серії реальних убивств, що відбувалися у Південній Кореї. У центрі сюжету — місцевий слідчий Пак Ду Ман та детектив із Сеула Со Те Юн. Їхні методи різко відрізняються, однак жоден підхід не приводить до простого й переконливого вирішення справи.
Британський кіноінститут відзначає, що картина поєднує кримінальне розслідування із соціальним портретом Південної Кореї 1980-х років. Крім того, сам Пон Джун Хо під час роботи над картиною детально вивчав газетні матеріали та розмовляв із журналістами, поліцейськими й місцевими мешканцями, пов’язаними зі справою.
Режисер пояснював, що під час роботи його дедалі більше цікавила не лише особа злочинця.
«Moore pushed me to start thinking less about the actual killer and more about the spirit of the times which produced the murders».
Так Пон Джун Хо описував вплив графічного роману Алана Мура «From Hell» у розмові із Sight and Sound. За його словами, це допомогло змістити увагу від суто пошуку вбивці до самої епохи, в якій відбувалися злочини.
Саме відсутність звичної детективної впевненості стала однією з головних рис фільму.
4. «Звичайні підозрювані» — історія, якій не можна повністю довіряти
Четвертим став фільм «Звичайні підозрювані» (The Usual Suspects, 1995).
Детальніше Читати
Сюжет розгортається після вибуху на кораблі в порту Сан-Педро. Один із тих, хто може пояснити події, — шахрай Роджер «Базіка» Кінт. Під час допиту він розповідає про групу злочинців та загадкового кримінального авторитета Кайзера Созе.
Основна частина того, що бачить аудиторія, фактично є візуалізацією розповіді Кінта. Тому глядач спочатку сприймає показані сцени як об’єктивні події, хоча джерелом інформації залишається людина, яка сама бере участь у кримінальній історії.
У фіналі саме ця особливість стає ключовою. Розкриття справи змушує переоцінити значну частину побаченого раніше.
Сценарист Крістофер Маккворрі отримав за «Звичайних підозрюваних» премію «Оскар» за найкращий оригінальний сценарій на церемонії 1996 року. Інформація міститься в офіційному архіві Американської кіноакадемії.
Collider пов’язує вплив картини насамперед із використанням ненадійного оповідача. Тут питання полягає вже не лише в тому, хто скоїв злочин, а й у тому, якій частині самої історії взагалі можна довіряти.
3. «Зодіак» — розслідування без традиційної розв’язки
Третю позицію посів «Зодіак» (Zodiac, 2007) Девіда Фінчера.
За даними Paramount Pictures, картина заснована на реальній історії серійного вбивці Зодіака та масштабному розслідуванні його злочинів. У фільмі знялися Джейк Джилленгол, Роберт Дауні-молодший та Марк Руффало.
Роберт Грейсміт у виконанні Джилленгола дедалі глибше занурюється у справу. Паралельно журналіст Пол Ейвері та детектив Дейв Тоскі працюють із власними версіями й доказами.
Однак Фінчер не перетворює історію на стандартну гонитву за фінальним викриттям. Навпаки, значна частина драматургії побудована навколо років розслідування, помилкових слідів, втрати часу та людей, для яких пошуки відповіді перетворюються на нав’язливу ідею.
У «Зодіаку» сам процес пошуку стає важливішим за традиційне завершення детективної загадки.
2. «Психо» — фільм, який змінив головного героя посеред історії
Другим Collider поставив «Психо» (Psycho, 1960) Альфреда Гічкока.
Спочатку історія концентрується на Меріон Крейн. Вона викрадає гроші та залишає місто, після чого зупиняється в мотелі Бейтса. Там Меріон знайомиться з Норманом Бейтсом, якого зіграв Ентоні Перкінс.
Далі Гічкок робить різкий сюжетний поворот. Героїня, за якою глядач стежив від початку, гине у сцені в душі. Після цього фільм фактично запускає нове розслідування: сестра Меріон, її коханий і приватний детектив намагаються з’ясувати, що сталося.
Американський інститут кіномистецтва відносить «Психо» до ключових робіт Гічкока. Фільм присутній одразу в кількох рейтингах AFI, а Нормана Бейтса інститут поставив на друге місце серед найвідоміших кінолиходіїв.
Також відомо, що Paramount спочатку не захотіла фінансувати проєкт через побоювання щодо його жорсткості, після чого Гічкок профінансував картину самостійно. Це підтверджує American Film Institute.
1. «Расьомон» — детектив, який зробив ненадійність самої правди частиною сюжету
Перше місце посів «Расьомон» (Rashomon, 1950) Акіри Куросави.
У центрі історії — смерть самурая та напад на його дружину. Проте Куросава не дає глядачеві єдиної версії подій. Замість цього один випадок переказують кілька персонажів: розбійник Тадзьомару, дружина самурая, сам загиблий через медіума та лісоруб.
Їхні свідчення суперечать одне одному. Кожна нова версія змінює окремі деталі, мотиви й поведінку учасників. У результаті фільм перетворює питання «хто винен?» на ширше — чи можна взагалі встановити об’єктивну версію події, якщо кожен свідок сприймає її по-своєму.
Сам Куросава пояснював ідею картини так:
«Human beings are unable to be honest with themselves about themselves… cannot survive without lies to make them feel better than they really are».
Ці слова режисера наводить Британський кіноінститут, пояснюючи центральну тему «Расьомона».
Вплив картини вийшов далеко за межі кінематографа. З’явився термін «ефект Расьомона», яким описують ситуацію, коли різні учасники однієї події дають несумісні між собою версії того, що сталося. BFI прямо пов’язує це поняття з новаторською структурою фільму.
Крім того, «Расьомон» отримав «Золотого лева» Венеційського кінофестивалю 1951 року. У BFI підкреслюють, що міжнародний успіх картини став одним із важливих моментів для поширення японського кіно на Заході.
Список Collider у підсумку виглядає так:
- «Расьомон» — 1950;
- «Психо» — 1960;
- «Зодіак» — 2007;
- «Звичайні підозрювані» — 1995;
- «Спогади про вбивство» — 2003;
- «Ножі наголо» — 2019.
Ці шість картин представляють різні етапи розвитку детективного кіно: від множинних версій однієї події та ненадійного оповідача до історії, де розслідування може не завершитися зручною для глядача відповіддю. Саме роботу з такими жанровими правилами Collider назвав головною причиною їхнього впливу.
Читайте також: Перебої з інтернетом в Україні: навіщо мати дві SIM-карти та паперові документи
