Титанові люди в паперовому місті: чому найсучасніші протези не рятують від байдужості суспільства

Титанові люди в паперовому місті: чому найсучасніші протези не рятують від байдужості суспільства

Війна залишила шрами не лише на землі, а й на тілах десятків тисяч українців. Україна сьогодні — країна з найбільшою кількістю людей з ампутаціями у світі з часів Першої світової війни. Ми навчилися робити унікальні операції, відкрили центри світового рівня, але чи готове наше суспільство прийняти своїх героїв не лише на словах, а й у побуті?

Realnist.com розповідає історію Олександра (ім’я змінено), ветерана ДШВ, який втратив ногу під Роботиним, та аналізує стан системи реабілітації в Україні.

“Кіборги” серед нас: прорив у протезуванні

Ще три роки тому складне протезування вимагало поїздки до США чи Німеччини. Сьогодні Україна стає світовим хабом біонічних технологій. Центри “Superhumans” у Львові та “Unbroken” проводять тисячі операцій на рік абсолютно безкоштовно для військових.

Олександр показує свій протез:

“Це не просто шматок пластику. Це комп’ютер. Я можу ходити, водити машину, навіть підніматися сходами. Держава та фонди оплатили все. Лікарі — боги. Фізична реабілітація в нас зараз на рівні кращих клінік Ізраїлю”.

Справді, держава збільшила граничні ціни на протези, що дозволяє закуповувати високоякісні комплектуючі. З’явилася професія “протезист-реабілітолог”, якої раніше критично бракувало.

Бар’єри не в тілі, а в місті

Але проблеми починаються там, де закінчується поріг лікарні. Олександр зізнається: вийти в місто — це спецоперація.

  • Пандуси “для галочки”: Більшість з’їздів у під’їздах чи магазинах зроблені під таким кутом, що піднятися ними на візку чи милицях неможливо без ризику зламати шию.
  • Громадський транспорт: Попри оновлення парку, водії маршруток часто ігнорують людей з інвалідністю або не вміють користуватися відкидними пандусами.
  • Робочі місця: Роботодавці бояться брати ветеранів, очікуючи проблем з “ПТСР” або необхідності переобладнання офісу.

Невидимі рани: психологічна прірва

Ще гострішою є проблема психологічної адаптації. Війна змінює свідомість. Повертаючись у мирні міста, де працюють ресторани й лунає музика, військові часто відчувають дисонанс та відчуження.

Психолог центру реабілітації Марія Коваль зазначає:

“Ми стикаємося з феноменом ‘соціальної ізоляції’. Суспільство шанує військових абстрактно, але коли стикається з конкретним ветераном, який може бути різким або замкнутим, люди губляться, відводять очі. Нам потрібна загальнонаціональна програма просвіти: як спілкуватися, як пропонувати допомогу, як не травмувати некоректними питаннями”.

Що робити?

Держава у 2026 році планує запровадити інститут “помічника ветерана” у кожній громаді — людину, яка проведе бійця через бюрократичне пекло від МСЕК до отримання пільг. Також посилюються вимоги до будівельних норм: жоден новий об’єкт не буде зданий в експлуатацію без реальної безбар’єрності.

Але головні зміни мають відбутися в головах. Ветеран з протезом — це не “інвалід” чи “жертва”. Це людина, яка віддала здоров’я за те, щоб ми могли пити каву в теплому офісі. І наше завдання — зробити так, щоб цей офіс був для нього доступним.


	

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *