Тарас
Війна в Україні триває вже четвертий рік, і поки дорослі вчаться жити під звуки сирен, психіка дітей зазнає нищівних ударів, наслідки яких можуть проявлятися роками. Редакція Realnist.com проаналізувала тривожну статистику та поради фахівців, щоб допомогти батькам вчасно помітити небезпеку.
За даними організації Gen.Ukrainian, близько 4 мільйонів українських дітей наразі потребують професійної психологічної допомоги. Це колосальна цифра, за якою стоять зламані долі, втрата близьких та постійний страх. Проте найстрашніше те, що часто цей біль є німим. Діти не кричать про допомогу — вони “заморожуються” або, що ще гірше, починають карати самі себе.
Синдром “замороженої” дитини: коли мовчання — це крик
Психологиня та арт-терапевтка Наталія Мрака, яка працює з дітьми, що пережили окупацію та втрати, наголошує на небезпечному феномені. Найважче працювати не з тими, хто плаче, а з тими, хто ніби “застиг”.
Дитина може виглядати спокійною, продовжувати ходити до школи, але всередині неї вимикається життя. Це захисний механізм психіки: коли болю стає занадто багато, емоції просто блокуються. Основними маркерами такого стану є:
- Апатія та втрата інтересу до улюблених хобі.
- Депресивна симптоматика: дитина замикається в собі, уникає контактів.
- Фізичні прояви: нудота, безсоння, різка втрата апетиту.
Батьки часто пропускають цей етап, вважаючи, що дитина просто “стала серйознішою” або “переросла”. Але саме в цей момент у маленької людини формується прірва, яка може призвести до фатальних наслідків.
Епідемія селфхарму: чому діти ріжуть себе?
Однією з найгостріших проблем сьогодення стала аутоагресія (самоушкодження). За словами фахівців, це спосіб дитини впоратися з нестерпним внутрішнім напруженням. Коли душевний біль стає нестерпним і незрозумілим, фізичний біль від порізів або ударів дає ілюзію контролю та тимчасове полегшення.
“Вони таким чином себе можуть ‘карати’, часто не усвідомлюючи наслідків. Інколи це досить складні прояви, наприклад, порізи. На це треба реагувати дуже швидко”, — зазначає Наталія Мрака.
Парадокс ситуації полягає в тому, що діти часто готові відкритися психологу, але панічно бояться розповісти батькам. Вони бояться осуду, покарання або того, що додадуть батькам зайвих проблем у і без того складний час.
Вторинна травма: війна через екран смартфона
Навіть якщо дитина перебуває у відносно безпечному регіоні, вона не ізольована від війни. Медіапростір, розмови дорослих, новини про загибель військових — все це формує так звану вторинну травму.
Діти мають багату уяву. Побачивши кадри руйнувань, вони починають “приміряти” цей сценарій на себе: “А чи станеться це з нами?”, “Чи ми теж загинемо?”. Ці думки можуть переростати в нічні жахіття та хронічну тривогу, яка виснажує організм не гірше за реальну небезпеку.
Аптечка першої психологічної допомоги: поради для батьків
Що робити мамі чи татові, які помітили тривожні дзвіночки? Головне правило — не ігнорувати і не знецінювати. Фрази на кшталт “не вигадуй”, “все буде добре” або “йди роби уроки” лише поглиблюють прірву між вами.
Ось кілька дієвих інструментів від психологів:
- Глибокий діалог. Замість чергового “Як справи?”, запитайте: “Що тебе сьогодні засмутило?”, “Які емоції ти відчував?”. Це легалізує почуття дитини.
- Рефлексія через контент. Дивіться разом фільми або читайте книги, де герої долають труднощі (навіть пов’язані з війною чи переїздом). Запитайте: “Як би ти вчинив на його місці?”, “Чи думав ти про те, що ми могли б виїхати?”.
- Арт-терапія вдома. Якщо дитина не хоче говорити — нехай малює. Це може бути малюнок “спогаду” або просто “каракулі”, з яких потім можна домалювати смішну тваринку. Це знімає напругу та розблокує емоції.
- Ліплення та робота руками. Глина, пластилін, колажі — будь-яка ручна праця допомагає “заземлитися” та повернути відчуття контролю над реальністю.
Попри вразливість, дитяча психіка має колосальний ресурс для відновлення — нейропластичність. Діти здатні адаптуватися та знаходити радість навіть у темні часи, якщо поруч є дорослий, готовий вислухати без осуду та підтримати.
Пам’ятайте: звернутися до психолога — це не соромно, це прояв відповідальності та любові, який може врятувати життя вашої дитини.
Матеріал підготовлено на основі інтерв’ю з кандидаткою психологічних наук Наталією Мракою.