У Києві на 98-му році життя завершив свій земний шлях колишній предстоятель Української православної церкви Київського патріархату Філарет (у миру — Михайло Денисенко). Цю звістку офіційно підтвердили представники Православної церкви України, а згодом глибокий сум із приводу втрати висловив чинний предстоятель ПЦУ митрополит Епіфаній. Як зазначає головна редакція нашого порталу новин, постать Філарета є однією з найбільш монументальних, суперечливих та значущих в історії сучасної України. Людина, яка в часи Радянського Союзу обіймала найвищі посади в ієрархії російської церкви, у роки незалежності стала непохитним символом боротьби за самостійність українського православ’я, пройшовши шлях від анафеми до визнання, від тріумфу створення автокефальної церкви до болісного внутрішнього розколу.
Десятиліттями він послідовно та цілеспрямовано працював над тим, щоб українська церква отримала законне визнання у світовому православ’ї. Як інформує джерело, цієї історичної мети було досягнуто у 2019 році, коли Константинополь дарував Україні довгоочікуваний Томос про автокефалію, одночасно знявши з Філарета багаторічну російську анафему. Однак, внаслідок складних політичних та церковних домовленостей, він був змушений відмовитися від керівництва новоствореною Православною церквою України. Цей компроміс, який спочатку здавався запорукою єдності, невдовзі перетворився на фундамент для затяжного конфлікту між почесним патріархом та керівництвом ПЦУ. Лише в останні місяці свого довгого життя владика Філарет зумів переглянути своє ставлення до молодого предстоятеля і здійснити важливий крок до остаточного примирення, завершивши свій шлях у статусі шанованого ієрарха на спокої.
Донбаське коріння та стрімка кар’єра в умовах радянської системи
Життєвий шлях Михайла Денисенка розпочався на тлі тектонічних соціальних зламів — на початку примусової колективізації. Він народився 23 січня 1929 року в селі Благодатне Амвросіївського району Донецької області. Трагічною деталлю сучасності є те, що з 2014 року його мала батьківщина перебуває під окупацією: спочатку під контролем проросійських бойовиків, а нині — безпосередньо Росії. Переживши важкі роки Другої світової війни, юнак обрав духовний шлях. У 1946 році він вступив до Одеської духовної семінарії, що стало першим кроком у його тривалій церковній кар’єрі.
Після Одеси навчання продовжилося в Московській духовній академії. Саме там, у 1950 році, він прийняв чернечий постриг, отримавши ім’я Філарет. Його здібності були швидко помічені вищим керівництвом: невдовзі тодішній Патріарх Московський Алексій І особисто висвятив його у сан ієродиякона, а згодом — ієромонаха. Завершивши академію у 1952 році з науковим ступенем кандидата богослов’я, Філарет залишився там викладати. Лише у 1957 році, вже в сані ігумена, він повернувся до України, де став ректором Київської духовної семінарії, а згодом — керуючим справами української екзархії та настоятелем історичного Володимирського кафедрального собору в Києві.
Варто розуміти історичний контекст: це були часи, коли структури Російської православної церкви відновлювалися після тотального нищення більшовиками у 1920-30-х роках. Відновлення відбувалося під жорстким контролем сталінського режиму. Вихідці з України тоді становили значну, якщо не левову, частку всього духовенства РПЦ. У цій системі Філарет почав робити надзвичайно швидку кар’єру, яка супроводжувалася тривалими відрядженнями за кордон. У 1961 році його призначили настоятелем подвір’я РПЦ при Олександрійському патріархаті в Єгипті. Наступного року він опинився в Ленінградській єпархії у статусі єпископа. Згодом була служба у Відні, керівництво Московською духовною семінарією, і врешті-решт, у 1966 році він став архієпископом, очоливши українську церкву та ставши постійним членом Священного синоду РПЦ. А вже у 1968 році Філарет здобув найвищий після патріаршого сан — митрополита.
Детальніше Читати
У 1970-1980-х роках його позиції в Москві виглядали непохитними. Він очолював міжнародні делегації, здобував почесні звання і керував грандіозним державним святкуванням 1000-ліття хрещення Київської Русі у 1988 році. Пізніше сам Філарет відверто визнавав, що в ті часи жоден єпископ не міг уникнути співпраці з КДБ — спецслужби повністю контролювали кадрову політику радянської церкви.
Переломний момент: від місценаблюдача престолу РПЦ до анафеми
Пік впливу митрополита Філарета в системі РПЦ припав на 1990 рік. Після смерті Патріарха Пимена саме його було обрано місцеблюстителем патріаршого престолу. Він вважався головним і найбільш вірогідним кандидатом на посаду нового очільника всієї російської церкви. Проте Архієрейський Собор обрав патріархом Алексія II. Історики та релігієзнавці досі сходяться на думці, що цей вибір був продиктований не лише церковними інтересами, а й прямим втручанням КДБ, яке зробило ставку на іншого кандидата.
Зазнавши поразки в боротьбі за московський престол, Філарет зосередився на розбудові української церкви. У жовтні 1990 року РПЦ надала українській філії часткову автономію, і Філарет отримав патріаршу грамоту як Митрополит Київський і всієї України. Але з розпадом СРСР та проголошенням незалежності України у 1991 році ситуація кардинально змінилася. У листопаді 1991 року помісний Собор УПЦ офіційно попросив у Москви повної автокефалії (до слова, під цим зверненням стояв підпис і майбутнього очільника УПЦ МП Онуфрія).
Детальніше Читати
Москва відповіла категоричною відмовою у квітні 1992 року. Дії Філарета викликали лють у російського керівництва, яке ініціювало процес його усунення. Оскільки позиції митрополита в Києві були надзвичайно міцними (його підтримував президент Леонід Кравчук та парламент), проросійські сили організували незаконний Собор у Харкові у травні 1992 року. Там Філарета заочно змістили, звинувативши у розколі, а на його місце поставили лояльного до РПЦ Володимира (Сабодана). Офіційний Київ не визнав цього рішення, проте Москва виграла першу битву: процес автокефалії був заморожений на десятиліття, а УПЦ МП стала потужним інструментом російського політичного впливу. Філарет втратив контроль над Києво-Печерською лаврою, але втримав Володимирський собор та резиденцію в центрі столиці.
Розбудова Київського патріархату та підтримка суспільства
Відповіддю на Харківський собор стало створення 25 червня 1992 року Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ КП). Вона об’єднала частину УПЦ, що залишилася вірною Філарету, та Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ). Першим патріархом став Мстислав (Скрипник), а після смерті його наступника Володимира (Романюка) у 1995 році предстоятелем УПЦ КП очікувано обрали Філарета.
Наступні два десятиліття перетворилися на жорстке протистояння між УПЦ МП та УПЦ КП за храми, парафіян та вплив на державу. Москва не змирилася з незалежністю Філарета і в 1997 році наклала на нього анафему (відлучення від церкви). Для прихильників РПЦ він став “неканонічним розкольником”, тоді як для мільйонів українців — духовним лідером та справжнім борцем за національну ідентичність. Незважаючи на зміну політичних еліт — від Леоніда Кравчука до Леоніда Кучми, який більше симпатизував УПЦ МП, — Київський патріархат продовжував зростати. Держава сприяла відбудові Михайлівського Золотоверхого монастиря, який став одним із духовних центрів УПЦ КП.
Політична позиція Філарета завжди була проукраїнською. Під час Помаранчевої революції 2004 року та Революції Гідності у 2013-2014 роках він відкрито підтримував протестувальників. Саме Михайлівський монастир УПЦ КП бив у набат і став прихистком для побитих студентів та майданівців під час найзапекліших протистоянь із силовиками режиму Віктора Януковича. Філарет відверто заявляв, що силою Майдан розігнати неможливо, бо на місце розігнаних прийдуть ще більше людей.
Шлях до Томосу: тріумф, що вимагав самопожертви
Спроби здобути канонічне визнання тривали довго. У 2008 році, за часів президента Віктора Ющенка, Україна була за крок до успіху, але тоді Вселенський патріархат запропонував лише статус митрополії у своєму підпорядкуванні, на що Філарет нібито не погодився. Ситуація кардинально змінилася після початку російської агресії у 2014 році та обрання президентом Петра Порошенка.
У 2018 році розпочався вирішальний етап. Президент, парламент та ієрархи звернулися до патріарха Варфоломія. У жовтні 2018 року Синод Вселенського патріархату ухвалив епохальні рішення: скасував російську анафему з Філарета, визнав канонічність єпископів УПЦ КП та УАПЦ і повернув Київську митрополію під юрисдикцію Константинополя. Це відкрило прямий шлях до надання Томосу.
Детальніше Читати
Проте була одна критично важлива умова: Філарет не мав права очолювати нову об’єднану церкву. Константинополь розумів, що його фігура, обтяжена багаторічними конфліктами з Москвою та жорстким стилем управління, завадить процесу визнання ПЦУ іншими православними церквами світу. Філарет погодився на ці умови, хоча й неохоче. На об’єднавчому соборі 15 грудня 2018 року УПЦ КП заявила про саморозпуск, а новим предстоятелем Православної церкви України було обрано митрополита Епіфанія — багаторічного намісника та “праву руку” самого Філарета.
Об’єднавчий собор і створення ПЦУ: конфлікт амбіцій
Здобуття Томосу про автокефалію 6 січня 2019 року стало історичною подією для України. Однак Філарета навіть не запросили до Стамбула на церемонію його вручення. Для Вселенського патріархату він був лише “колишнім митрополитом”, хоча в Україні за ним неофіційно закріпили статус “почесного патріарха” ПЦУ. Йому залишили постійне членство в Синоді та контроль над багатою Київською єпархією.
Але цей компроміс виявився нестабільним. Вже навесні 2019 року Філарет зробив спробу перехопити реальну владу в ПЦУ. Він публічно заявляв, що домовленості перед Собором передбачали його фактичне керівництво церквою, тоді як Епіфаній мав лише представляти її на зовнішній арені. Митрополит Епіфаній відмовився виконувати ультиматуми свого колишнього наставника, назвавши їх принизливими.
Коли спроба зібрати єпископів для зміщення Епіфанія у травні 2019 року провалилася (його підтримали лише двоє архієреїв), Філарет пішов на радикальний крок. 20 червня він зібрав у Володимирському соборі групу прихильників і оголосив про “відродження” УПЦ КП. Цей демарш не здобув широкої підтримки, але завдав серйозного репутаційного удару по українському православ’ю. Філарет почав жорстко критикувати Томос, заявляючи про залежність ПЦУ від Константинополя, чим фактично повторював тези російської пропаганди. Згодом ПЦУ вивела його зі складу Синоду, і під його впливом залишилася лише невелика маргіналізована група вірян.
Останні роки: від спроб реваншу до історичного примирення
Попри поважний вік (понад 90 років) та перенесену коронавірусну хворобу, Філарет продовжував проводити служби у Володимирському соборі. З початком повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році він припинив гучні нападки на ПЦУ і зосередився на підтримці українського народу. Він публічно заявляв, що Бог на боці України як “Давида, що бореться з Голіафом”, і що Росія неодмінно зазнає поразки.
Кульмінацією його складних стосунків із реальністю стали події осені 2025 року. 19 жовтня під час служби оточення патріарха, скориставшись його поважним віком та фізичною слабкістю, змусило його підписати так званий “духовний заповіт”. Документ містив старі тези про невизнання ПЦУ і був відверто спрямований на поглиблення розколу. Відео зафіксувало розгубленість Філарета, що свідчило про маніпуляції з боку різних груп впливу в його найближчому оточенні.
Однак ця спроба роздмухати старий конфлікт зазнала фіаско. Вже 5 листопада 2025 року відбулася подія, яку багато хто вважав неможливою: Філарет прибув до Михайлівського Золотоверхого собору з візитом дружби до митрополита Епіфанія. Кадри їхніх обіймів, поцілунків та тривалого теплого спілкування облетіли всю країну. У ПЦУ офіційно визнали цей візит як акт повного порозуміння та остаточного примирення. Після цієї зустрічі патріарх Філарет більше не робив жодних деструктивних заяв, завершивши свій земний шлях у злагоді з церквою, заради якої він пожертвував статусом у Москві, витерпів анафему і якій віддав більшу частину свого життя.
Постать Філарета назавжди увійде в підручники історії як приклад складної, суперечливої, але величної боротьби. Його амбіції часом шкодили справі, але його непохитна віра в необхідність незалежної української церкви стала тим фундаментом, на якому сьогодні стоїть і розвивається визнана у світі Православна церква України. Без його впертості та організаторського таланту процес здобуття автокефалії міг би розтягнутися на багато десятиліть.
